Про поезію, ментальні розлади й неможливість сказати[сь] і висловитись: Щось Невимовне
поезія — це неможливість.
якщо уявити внутрішній світ як кімнатку, то в ній є п’ятий кут, який ніхто окрім мене не бачить. я теж намагаюсь туди не дивитись зайвий раз. не озиратись. ігнорувати цей куток, підмітаючи підлогу, яка рипить при кожному кроці, вимиваючи замацькане чиєюсь слиною скло між рамок та рам, розкладаючи й перекладаючи дрібнички, меблі та книжки, які валяються під подушками, під- та на- столі, на стільчиках, словом, всюди, де їх ще можна покласти, аби вони не падали на голову й не заважали ходити стежинами від туалету до кухні, з кухні — до матраца на землі під вікном.
бо у тому кутку сидить Щось Невимовне й навіть говорити про нього небажано. бо щойно подумаю про Щось Невимовне, як воно починає шкрябати довжелезними чорними пазурами, розриваючи шпалери, залишаючи у зарубках зточені уламки нігтиків — відрощуючи їх заново.
так само ледь не кожної ночі: я чую рипіння дерева, цокіт кігтиків, збільшую гучність музики у навушниках і застикаю у зубах кляп прострирадла — Щось Невимовне заповзає мені у груди і встромляє у ребра лаковані кігті, починає дерти зсередини все, що рветься, ламається, дробиться й заростає. це не пристрасні подряпини на грудях чи спині після сексу, ні, цього навіть не покажеш нікому нормально. це глибокі розірвані рани, які ледь просвічують, якщо дивитись на них на світлі.
це все ще нічого не значить/
це все якийсь такий біль без нормального болю. я намагався пояснити кільком знайомим стан людей з ментальними розладами. мовляв, уяви, що у тебе поріз на пальці, звичайний маленький поріз, який кривавить і ніяк не гоїться. і не це якась там хвороба — це просто звичайний блядський поріз, як у будь-кого іншого. але він не гоїться. і ніхто не може тобі з цим допомогти. і жоден лікар не може це виправити.
тобі можуть прописати знеболювальні, відновлювати гемоглобін, змушувати відвідувати сеанси й пити всілякі таблетки, але ніхто не в змозі виправити цієї проблеми. навіть ти сам. ти не можеш її виправити, ти можеш тільки підлаштуватися. і у цій ситуації найгірше, що може робити суспільство, це бичити на тебе за те що ти
погано стараєшся для того, аби рана почала гоїтись
що ти погано думаєш — треба мислити позитивно
погано стараєшся
погано стараєшся
погано стараєшся
погано стараєшся, погано змушуєш свій організм гоїти цю рану. бо у всіх вона гоїться. а у тебе — ні. хто тут зрадник-безпорадник? значить, виходить, це ти такий поганий і це саме ти погано стараєшся. іноді видається безглуздим комусь щось пояснювати — але треба[?]. бажано. хотілося б. інколи це все ж має якийсь сенс, безперечно, не сперечаюсь, це має [якби ж].
але подивись. рана. кривавить. поріз. я не виправдовуюсь цим, я лише пояснюю, чому я зараз не можу й не хочу ні з ким говорити. чому я розумію надто багато всього, але не можу цього виразити, пояснити, скласти, наче одяг у шухляду. бо це не від мене залежить. це не я контролюю ці процеси. я можу лише вчитись жити із тим, що весь час десь там болітиме, що скрапуватиме кров на сорочку, контрастуючи на фоні будь-якого кольору, що дивитимуться, дивуватимуться, перешіптуватимуться люди — це все вже давно не проблема [де проблема — це щось, що розв’язується чи то пак вирішується, вони самі плутаються у тлумаченні].
я не знатиму, як усе це все пояснити незнайомцям, знайомцям чи роботодавцям — доводиться[доводилось] ховати й приховувати на перекурах, нарадах, неформальних зустрічах, ігноруючи корпоративи. тому є поезія. іноді це самодеструкція: наркотики, селфхарм, нервове сіпання кімнатою, уникання контакту і зустрічей, аби не нашкодити людині своїм дурнуватим станом. ні люди, ні коні не винні у тому, що наразі ти повноцінне гавно у цей момент й тому не слід себе розкидати на них, кидаючись на вентилятори, наче це амбразура, а ти — псевдоветеран ІІ світової, який народився вже після 1945 року. бо це все [не] мине. не повністю, але спілкуватись — між передишками, жити — лише перебіжками, маневруючи, зависаючи й найголовніше [га-га-га] — не відпускатись остаточністю.
У когось це виливається таки гівном вентиляторним на інших, вся ця агресія, яка далеко не безпричинна. Це не тваринна лють нерозважливої, не[само]усвідомленої людини, ні, це просто ммм ненавиджу це слово сублімація, але не у мистцевто, а на жбурляння гівна й гною, розколупаного з ран під ребрами.
а ще є поезія.
бо це теж неможливість. неможливість висловитись так, щоб це було точно й водночас усім зрозуміло. тому поезія — це неможливість сказати[сь] й висловитись, це дорога, яку ти описуєш так, аби читач зрозумів її обірваність, неходженість та неможливість, але щоб зміг до останнього пройти той самий шлях, що й ти, дійти до межі, яку ти побачив і подивитись з краю тієї межі у прірву чи за горизонт — і “зрозуміти”, що за Невимовність там приховується, що за Невимовність теоретично може там ховатись\приховуватись. не маючи змоги висловитись дріб’язково точно, ти просто дріб’язково точно описуєш неможливість висловити те, що тільки ти і можеш сказати чи висловити — але не можеш.
Це все ще нічого не означає.
Потім, звичайно, приходить редагування, робота над текстом, над словами, над архітектонікою, ритмом, синонімічним розмаїттям слів у спробі максимально близько підійти до неможливості висловитись Точно і Правильно. бо це все що тобі залишається — література спроб, мистецтво, девіація, глюки, спроби висловитись. пройдений мною шлях дозволяє побачити іншим мою траєкторію і це єдина надія спробувати пояснити бодай щось, надія зрозуміти мені й комусь бодай те, куди я рухався [і навіщо], бо куди саме я йшов — я досі не знаю й сам.
